Чужого горя не буває,

                                                                                                              Хто це підтвердити боїться, 

                                                                                                    Напевно, або вбиває,

                                                                                                         Або у вбивці готується...

                                                                                                                                               Костянтин Симонов

Розповідь. Автор Сабір Рза

Більшу частину свого життя я провів у школі, працюючи охоронцем. Я настільки звик до цієї роботи, що навіть у такому похилому віці не можу розлучатися зі школою. Це місце стало для мене і домом, і родиною.

За період моєї роботи у школі, я був свідком багатьох смішних і сумних історій. Хочу розповісти вам про одну, яка запам'яталася мені на все життя.

Одного разу під час великої перерви побачив двох школярів, що билися. Швидко підбіг до них і розборонив. Виявилося, що семикласник образив шестикласницю, і її однокласник зараз провчає кривдника. Відверто кажучи, мені стало смішно і весело. Але, не подаючи виду, насварив їх обох. Старший хлопчик, регочучи, пішов геть. А захисник підійшов до однокласниці, яка тихо плакала в сторонці, витер її сльози, взяв її за руку і сказав: «Не плач, я нікому не дам тебе скривдити». Мені дуже сподобався його такий мужній вчинок.

Після тієї історії я постійно спостерігав, як той хлопчик і його однокласниця разом грають, разом приходять до школи і йдуть теж разом. Дівчинка завжди йшла, підстрибуючи і граючись, а хлопчик рухався повільно під вагою двох шкільних сумок.

З дня тієї історії минуло багато років, але я ніколи не бачив цю пару нарізно. І на останній дзвоник, і на випускні іспити вони приходили разом. А після того довгий час не бачив нікого з них...

Був перший день нового навчального року. Всі були спантеличені подіями в країні. Крім територіальних претензій сусідньої Вірменії, ще й радянська влада, чомусь, агресивно була налаштована проти Азербайджану. Страх після жахливої трагедії в січні того року, коли радянська армія увійшла в Баку і почала розстрілювати мирних жителів, ще володів багатьма. Я не добре розбираюся в політиці, але відчував і чув, що у всіх була надія - рух за свободу приведе нас саме туди, де наше щастя і процвітання. Того року серед учительського колективу з'явилися нові молоді вчительки. Раптом у натовпі веселих людей я помітив двох молодих людей, яких я проводжав зі школи кілька років тому. Дівчина з букетом квітів у руках, стояла і весело розмовляла з вчительками. А хлопець - уже дорослий парубок з красивими вусами, але з вигляду явно стомлений, стояв один осторонь і дивився кудись невизначено. Після бурхливих і патріотичних промов директора школи та представників районного відділу початкової освіти, задзвенів дзвінок, і школярі весело увійшли в будівлю школи. Я так заметушився зі школярами, що не помітив, коли пішов хлопець. Потім, того хлопця бачив дуже рідко. Але дівчина щодня вранці йшла до школи і йшла разом з іншими вчительками після уроків. Через кілька місяців знову почав бачити їх разом. Хлопець дуже красиво виглядав у військовому одязі, з його підтягнутою фігурою. А у дівчини відразу була помітна вагітність. Я настільки до них звик, що відчув радість і в якійсь мірі гордість за них. Кілька днів вони йшли в школу разом і після уроків, він чекав її біля воріт...

Одного разу я стояв і спостерігав, як прибиральниця миє підлогу у вестибюлі. Раптом побачив ту дівчину з немовлям на руках. Вона поспішаючи увійшла в школу. Сам не зрозумів причину своєї безмежної радості. Коли вона йшла, почув її винуваті вибачення завідувачу навчальною частиною: «Вибачте, сьогодні ні з ким не змогла залишити дитину». Після того дня дівчина щодня поспішаючи йшла до школи і після уроків так само поспіхом йшла, не чекаючи нікого.

Нарешті зима підходила до кінця. Через кілька днів можна було вже морально себе готувати до приходу весни і життя в школі знову стане веселішим. З цими думками чомусь згадав я про ту дівчину, і не помітивши її серед людей, що приходять вранці в школу, подумав, напевно, знову запізнилася. Але, ні того, ні наступного дня дівчини не побачив. Так минуло більше тижня. Якось навіть сумував, не побачивши її. Але одного дня, відкривши їй двері, не зміг впізнати її - обличчя було блідим, очі, під якими виділялися чорні плями, впали в глибоку яму. Була одягнена в чорнусукню, на голові була пов'язана чорна хустка. Цього разу дівчина пішла не в клас, а попрямувала в кабінет директора. Через деякий час вийшла звідти з якоюсь папкою і пішла геть. Після того знову довгий час не бачив її. Вже звикав, що вона перестала ходити до школи. Але в глибині душі все ж сподівався в один день побачити її, навіть їх разом...

Йшов перший місяць весни. Але у нас вже всі звикли, що березень проходить не набагато тепліше, ніж лютий. Навіть є приказка - «mart çıxdı, dərd çıxdı» (березень минув, проблема минула). Хоч і в березні ми відзначаємо моє найулюбленіше свято - Новруз, цей місяць завжди відрізняється сильними вітрами і холодом. До того ж цього березня ні в кого не було святкового настрою. Усі були напружені ситуацією на фронті. На вулиці було настільки холодно, що я взагалі лінувався виходити кудись. Раптом помітив, що двоє демонтують табло з назвою школи. Переборовши свої лінощі, вийшов на вулицю з метою перешкодити цим невідомим майстрам. Махнув рукою зі словами:  «Наказ директора. Назва школи змінилася», вони продовжили своє заняття. Здивувався. Кому знадобилося міняти назву школи? Уже тридцять п'ять років працюю в цій школі і за цей час жодного разу не бачив, щоб навіть оновили табло з написом «середня школа №3 імені М.А.Азізбекова». Працівники вмонтували табло і пішли. Вдруге взагалі ні бажання, ні сил не було виходити на вулицю. Але цікавість в мені перемогла всю фізичну тягу до самозбереження, і я вийшов на вулицю. В особі суворого військового на табло, упізнав того хлопчика, якого багато років тому лаяв за бійку з товаришем. Прочитавши напис під його зображенням, відчув, як темніє в очах і світ навколо мене паморочиться. «Середня школа імені національного героя Азербайджанської Республіки лейтенанта Фуада Алекперова. Фуад Алекперов сидів за партою цієї школи в 1976-1986 рр. 26 лютого 1992 героїчно загинув, захищаючи місто Ходжали від нападу вірменських збройних сил за участю 366-го мотострілецького полку колишьного СРСР».